Історична довідка

Ромни – місто обласного підпорядкування Сумської області. Місто розташоване на березі рік Ромна та Сули, яка є притокою р. Дніпра, на відстані близько 230 км у східному напрямку від м. Києва та на відстані близько 100 км у західному напрямку від м. Суми. Площа міста Ромни – 2 868 га. Через територію міста проходить автомобільний шлях національного значення (Н-07) Київ – Суми – пропускний пункт Юнаківка, що продовжується до м. Курська в Російській Федерації; а також – автомобільний шлях регіонального значення (Р-60), який з’єднує Кролевець, Конотоп, Ромни, Лохвицю та Пирятин. Ромни – вантажно- пасажирська лінійна залізнична станція Південної залізниці на лінії Ромодан – Бахмач. Населення міста Ромни – близько 43 тис. чол.

Завдяки історичним свідченням про знахідки старожитностей відомо ймовірний початок освоєння території, на якій розташоване місто. Це підтверджують численні пам’ятки кам’яного, бронзового віку, скіфські кургани. У 8-10 ст. в межах сучасного міста існувало поселення сіверян, відоме як городище “Монастирище”, яке дало назву цілій археологічній культурі Дніпровського Лівобережжя – «Роменська». Від часів Київської Русі в історичному культурному шарі збереглися археологічні залишки давньоруського укріпленого поселення на високому плато в історичній частині міста, яке, імовірно, було складовою Посульської оборонної лінії, створеної за наказом князя Володимира Святославича [Археологія Української РСР. – Т. 3, с. 191; Енциклопедія історії України. – Т. 9, с. 290; Знайомтесь: Сумщина. Путівник-довідник. – Х.: Прапор, 1966, с. 104; Ляскоронский В.Г. История Переяславльской земли с древнейших времен до половины XIII столетия. – К., 1897, с. 97, 182, 231; Макаренко М. Городище «Монастирище» / Окремівідбитки з “Наукового збірника” за 1924 р., с. 3].

З відомих літописних джерел перша згадка про Ромен зустрічається під 1096 р. в «Повести временных лет», де йдеться про військові дії між руськими князями та половцями (так званий «Лаврентіївський літопис», створений близько 1377 р.) [Полное собрание русских летописей, изданное по Высочайшему повелению Археологическою комиссиею. – Т. 1. – СПб.: Тип. Э.Праца, с. 104]. Пізніше в загальному переліку руських міст Ромен на Сулі згадується: у так званому «Єрмолинському літопису», датованому другою половиною 15 ст., у «Новгородському четвертому літопису» першої половини 16 ст., у «Воскресенському літопису» другоїполовини 16 ст. [Полное собрание русских летописей, изданное по Высочайшему повелению Археологическою комиссиею. – Т. 23: Ермолинская летопись, приложение 1-е, с. 163; Полное собрание русских летописей, издаваемое археологической комиссией Академии Наук СССР. – Т. І. Ч. 1: Новгородская четвертая летопись, с. 623; Полное собрание русских летописей, изданное по Высочайшему повелению Археологическою комиссиею. – Т. VII: Летопись по Воскресенскому списку, с. 240].

1185 р. Ромен був спустошений половцями [Рындин А.Е. г. Ромны. Военно- исторический очерк, с. 39]. В період феодальної роздробленості Ромен був пограничним пунктом Переяславського князівства на межі з Чернігівським, приймаючи на себе удари не лише половецьких орд, але й дружин Ольговичей за часів міжусобиць [Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К.; Львів: Друкарня Кульженко, 1913, с. 107].

Під час татаро-монгольського нашестя під проводом хана Батия (1-ї пол. 13 ст.) досліджувана територія була сильно розорена [Стороженко А.В. Очерки Переяславской старины, с. 54]. Ймовірно, у 1239 р. Ромен був зруйнований ордами монголів, які знищили усі руські фортеці й поселення в басейні р. Сули [Полтавщина: Енциклопедичний довідник, с. 659].

Після перемоги великого князя литовського Ольгерда Гедимінича (одруженого на сестрі великого князя тверського Михайла) над подільськими князями Золотої Орди в битві при Синіх Водах (1362 р.) землі Південної Русі перейшли під контроль Великого Князівства Литовського [Ромни: Історико-краєзнавчий нарис, 1968, с. 12]. Припускають, що саме в цей час район Посулля став складовою частиною литовської держави. За часів польсько-литовського панування Ромен був значним укріпленим містом на кордоні з Московською державою.

За фактом одруження на спадкоємиці польського престолу Ядвизі у 1386 р. литовський князь Ягайло був визнаний польським королем, внаслідок чого Литву було приєднано до Польщі, а разом із нею, під ім’ям Русі, й східну Малоросію на умовах пакту-конвенту, тобто як рівний до рівних та вільний до вільних [Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год, с. 9].

Протягом 15 ст. кримські татари здійснили 41 напад на Україну. Кримські татари плюндрували Київщину та Переяславщину також упродовж 1492-1497 рр. Спустошення було гірше, ніж за часів монголо-татар.

Незадоволеність українського населення новими порядками, влаштованими польським королем Казимиром у 1476 р., коли вільні міста, містечка й села почали роздавати воєводам, каштелянам та старостам у довічне володіння, призвела до створення нової категорії населення – козаків (тобто вільних воїнів), які залишали свої житла, йшли у степ та оселялися за дніпровськими порогами, внаслідок чого отримали найменування запорожців. Незабаром спільнота козаків отримала регулярну організацію й склала оборонне військо від кримських татар. З дозволу польського короля Сигізмунда І-го починаючи з 1500 р. запорізькі козаки почали обирати гетьмана; козакам було дозволено оселятися вище порогів по обох берегах Дніпра. Тоді ж козаків розділено на низовців (або запорожців) та міських (або українських) козаків. При гетьмані Ружинському козаків було розділено на 20 полків по 2 тисячі у кожному. Полки розділялися на сотні, найменування яких відповідало назвам певних міст і містечок [Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год, с. 9-10].

Після входження досліджуваної території згідно Люблінської унії (1568 р.) до Корони Польської гетьманом України у 1569-1574 рр. перебував князь Михайло Вишневецький (який уперше в історії одержав від польського короля булаву і клейноди як правитель України), а на протязі 1575-1580 рр. він був старостою Черкаським та Канівським. У 1578 р. землі по ріках Сулі, Удаю та Солониці у старостві Черкаському та Канівському були пожалувані грамотою короля Стефана Баторія в якості привілею за вислугу перед короною шляхтичу Михайлу Грибуновичу-Байбузі з його нащадками у довічне користування для обживання, тобто заселення цієї пустинної території людьми. 1580 р. король Стефан Баторій своєю грамотою дозволив Михайлу Вишневецькому передати староство Черкаське та Канівське його синові – Олександру Вишневецкому. Вже будучи старостою черкаським та канівським князь О.Вишневецкий вирішив привласнити собі багаті землі Посулля, для чого 1582 р. за його наказом підлеглими була зібрана із зазначених земель данина на загальну суму близько 400 золотих (у складі медов, риб та звірин) й доставлена до Черкаського замку.

Але за рішенням королівського суду від 15 січня 1583 р. по справі за позовом М.Байбузи до старости Черкаського згадані землі залишилися за М.Байбузою. Між тим князь О.Вишневецкий не забув про свій намір стосовно посульських земель. Грамотою вже наступного польського короля – Сигизмунда ІІІ – від 20 квітня 1589 р. шляхетному Михайлу Грибуновичу-Байбузі з подання О.Вишневецького, старости Черкаського, Канівського, Корсунського і Любецького, були надані у безстрокове користування землі по р. Псол. А вже через рік, а саме 18 квітня 1590 р., жалуваною грамотою короля Сигизмунда ІІІ князю О.Вишневецькому, старості Черкаському й Канівському, з нащадками у вічне володіння було надано землі по ріках Сулі, Удаю та Солониці (які уступив йому М.Грибунович-Байбуза) для закладання замків, міст і сіл, спорудження костелів та церков Божих, ставів та млинів з правом продажу або дарування цих земель [Лазаревский А.М. Лубенщина и князья Вишневецкие, с. 2-3; Николайчик О. Материалы по истории землевладения князей Вишневецких в Левобережной Украине, с. 85-97.].

Після смерті Олександра Вишневецького (1594 р.) Посулля перейшло у спадок його брату Михайлу, а після смерті Михайла у 1616 р. – до його вдови Раїни Вишневецької. Пізніше, у пер. пол. 17 ст., згадані території з населеними пунктами (у тому числі, місто Ромен) отримав у спадок син Михайла – Ієремія Вишневецький [Лазаревский А.М. Сведения о пребывании князя Иеремии Вишневецкого в Левобережной Украине и уход его оттуда, с. 15].

За Деулінським перемир’ям, яким завершилася польсько-московська війна 1609-1618 рр., майже вся територія Чернігово-Сіверщини (зокрема, й місто Ромни) відійшли до Польсько-Литовської Речі Посполитої [Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область, с. 484; Сас П.П. Польсько-московська війна 1617-1618 // Енциклопедія історії України. – Т. 8, с. 390-392].

В скарзі Раїни Вишневецької на Ю.М.Вишневецького 1618 р. Стосовно відібрання маєтностей згадуються серед інших містечок Stare і Nowe Rumienske. Історик О.Лазаревський (19 ст.) пояснює це тим, що Старим Ромном називалося поселення, розміщене на старому городищі, а Новий Ромен був його передмістям [Лазаревский А.М. Лубенщина и князья Вишневецкие, с. 227]. З давніх часів у Ромнах розвивались ремесла та торгівля. Цьому сприяло вигідне географічне розміщення міста, яке було розташоване на перехресті торговельних шляхів. В місті виготовляли одяг, ювелірні прикраси, тканини, залізні знаряддя праці. Також в місті існував торговельний двір, де зупинялися приїжджі торгові люди.

Великі податки, засилля польських магнатів визивало протест міських жителів. Вони втікали до Запоріжжя, переселялися на Слобожанщину, брали участь у козацьких визвольних рухах, зокрема, у визвольному русі під проводом Северина Наливайка (1593-1596 рр.). Жителі міста боролися в загонах Дмитра Гуні, Якова Острянина (1637-1638). Після придушення селянсько-козачого повстання 1630-х рр. значна частина міщан і козаків перемістилася до Московського царства. Хоч і були спроби повернення населення, але всі вони залишилися марними[Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область, с. 484].

На географічних картах позначення Ромна вперше з’явилось у другій половині 16 ст., а саме, на генеральній карті Московської держави (карта не збереглася). В «Книге Большому Чертежу» (1627 р.) Ромен згадується як місто [Книга Большому Чертежу, – М.-Л., 1950, с. 107]. На карті України (1648 – 1651 рр.), складеній французьким військовим інженером і картографом Гійомом ле Вассером де Бопланом, Ромни (за умовними позначеннями) зображено як фортецю полігонального обрису з шістьма бастіонами та невеликою цитаделлю поблизу впадіння річки Ромен в ріку Сулу [Материалы по истории русской картографии, арк. ІІ].

Під час російсько-польської війни 1632-1633 рр. Ромни були захоплені московськими військами під проводом воєводи М.Б.Шеїна, але через деякий час туди знову повернулися поляки [Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – Т. VIIІ, № 13; Т. Х, с. 136; Рындин А.Е. г. Ромны. Военно-исторический очерк, с. 22]. При цьому місто й фортеця були так поруйновані, що Ромен почав “осідати вдруге” [Падалка Л.В. Древние земляные сооружения в пределах Полтавской губернии, с. 10].

В «Інструкції дворян Волинських послам, відправленим на Варшавський сейм 1645 р.», стосовно винагороди осіб, які втратили свої маєтки при розмежуванні земель між Москвою та Польщею (зокрема, стосовно повернення князю Ієремії Вишневецькому маєтків по ріці Сулі), йдеться про заснування над рікою Сулою декілька десятків років тому “на городищі порожньому” слобод й замку Rоmen та інших хуторів й слобод заселених [Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторе. – Ч. II, Т. І, 1861, с. 282-292].

В інвентарі Задніпровських володінь Ієремії Вишневецького зазначено, що станом на першу половину 17 ст. місто Ромен (з околицями та, ймовірно, прилеглими селами, “приписаними” до міста) складалося з 6000 садибних господарств; крім того, на річці було влаштовано 2 млина [Бучневич В.Е. Справочно-адресная книга г. Ромен, с. 18; Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год, с. 13; Wołyń pod wzgledem statystycznym, historycznym i archeologiсznym przez Tadeusza Jerzego Steckiego, 1871, s. 231].

Жителі Ромен брали активну участь у Визвольній війні 1648-1657 рр. У 1648 р. гетьман Богдан Хмельницький, переслідуючи зі своїми полками військо польського магната І.Вишневецького, примусив його тікали до Волині [Рындин А.Е. г. Ромны. Военно-исторический очерк, с. 24]. Тоді ж за своїм адміністративно- територіальним устроєм Роменщина увійшла до складу Миргородського, а з 1654 р. – Лубенського полку [Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область, с. 484; Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины XVII-XVIII вв., с. 78; Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год, с. 56; Рындин А.Е. г. Ромны. Военно-исторический очерк, с. 37]. В місті нараховувалось 8702 жителя чоловічої статі [Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г. – Ч. ІІІ, с. 342]. У 1651 р. після підписання Білоцерківської угоди на Подніпров’ї почалося селянське повстання проти польської шляхти. 1652 р. воно охопило й територію поблизу міст Прилук та Ромна. Коли в березні 1652 р. біля Ромна з’явився великий загін королівських військ, населення озброїлось і не впустило ворога.

Ромен у роки Визвольної війни був центром місцезнаходження всієї козацької артилерії. Через Сміле та Ромен пролягав шлях московських послів до Переяслава [Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданный Археографическою комиссиею. – Т. VIII, с. 304, 306; – Т. Х (дополнение к ІІІ тому). – СПб., 1878, с. 68, 136, 175, 176, 239-340, 304, 456, 579, 580, 661]. В ті часи Ромни відігравали значну як економічну, так і політичну роль в стосунках між Україною та Росією.

1654 р. за умовами Переяславської ради Україну було приєднано до Російської держави. 1657 р. жалуваною грамотою російського царя Олексія Михайловича місто Ромни разом з селами, доходами та угіддями, які йому належали, було передано у власність генеральному писарю запорозького війська Івану Виговському [Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданный Археографическою комиссиею. – Т. Х (дополнение к ІІІ тому). – СПб., 1878, с. 671-672]. Навесні 1658 р., коли Виговський вже був обраний гетьманом України, в Ромнах спалахнуло повстання, спрямоване проти його прагнень досягнути політичного компромісу з Річчю Посполитою. На підтримку повсталим був наданий російський гарнізон. Але в 1659 р. роменці разом з російським гарнізоном вимушені були здатися під тиском військ І.Виговського, піддавшись на його обіцянки. Місто було спалене й розорено.

Недотримання поляками умов договору, укладеного з Російської імперією у 1656 р., було причиною другої російсько-польської війни. Під час цієї війни польський полководець Стефан Чарнецький, маючи намір розбити полки гетьмана Брюховецького, який перебував у глибині території Лівобережної України, дійшов у 1663 р. до Ромна. За опір полякам Ромен був узятий і розграбований польським полковником Тележинським за наказом Стефана Чарнецького, але ворогам дісталися лише порожні будинки, які роменці залишили напередодні, вийшовши таємними воротами з міста разом з невеликим гарнізоном, що складався з московських ратних людей. У наступному році Ромен був знову у владі росіян. Гетьман Брюховецький у 1665 р. (під час перебування у Москві) виклопотав у государя різні пільги, викладені у поданих в його проханні статтях, названих московськими. На підставі однієї з цих статей м. Ромен було “покладене” на військову гармату, тобто козакам було дозволено влаштувати в Ромні артилерійський парк та склад бойових припасів й амуніції [Рындин А.Е. г. Ромны. Военно-исторический очерк, с. 29-30]. Друга російсько-польська війна, яка обернулася черговим спустошенням багатьох районів Лівобережної України, поглибленням розколу еліти й посилила втручання Росії у внутрішні справи Лівобережного гетьманства, закінчилася Андрусівським перемир’ям у 1667 р., за умовами якого у складі Російської імперії залишались Лівобережна Україна й Київ, а Правобережна Україна – під владою Речі Посполитої. Термін дії Андрусівського перемир’я встановлювався тривалістю 13,5 років.

А вже на початку січня 1668 р. хвиля народного обурення змусила гетьмана І.Брюховецького і загальну козацьку раду, яка зібралася в Гадячі, прийняти рішення про розрив відносин з Москвою, вигнанні з Лівобережної України московських воєвод і гарнізонів, укладанні союзного договору з Туреччиною. Отже у відповідь на ці так звані “черкаські хитання й зради” (які виникали у козацькому середовищі внаслідок незадоволення населення черговими утисками влади) князь Г.Г.Ромодановський з московськими стрільцями того ж року захопив, пограбував й спалив м. Ромен [Курилов И. Роменская старина, 1898, с. 15].

6 травня 1686 р. між Королівством Польським й Російською державою було укладено договір про “вічний мир та християнський спокій”. За цим договором Ромен, який серед інших міст був приписаний до Гадяча, підпадав під юрисдикцію Росії [Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в государственной коллегии иностранных дел. – Ч. 4, 1826, с. 506-507].

Під час Північної війни 1700-1721 рр. м. Ромен знову опинилося у зоні бойових дій. 1708 р. гетьман Мазепа, який перейшов на бік шведів з метою запобігти спустошенню свого краю, в очікуванні приходу шведських військ частково відновив та зміцнив фортечні укріплення Ромна та Гадяча. 18 листопада 1708 р. шведська армія зайняла Ромен, де король влаштував свою зимову штаб-квартиру, залишивши при собі невеликий загін, а в Гадячі, Прилуках, Лубнах, Лохвиці та деяких селах розташував по частинах свою армію. Король жив у будинку, що знаходився у фортеці й належав власнику Михальському. Петро І, проїжджаючи через Малоросію в Полтаву та дізнавшись, будучи в Глухові, що шведський король розташувався в Ромні, маючи головні сили у Гадячі й поблизу нього, приїхав з Лебедина в Гадяч для того, щоб особисто оглянути укріплення й місце розташування цього населеного пункту. Повернувшись в Лебедин, Петро І скликав військову раду, на якій вирішили відправити частину південної російської армії для захоплення Гадяча, а генералу Аларту з невеликим загоном було наказано слідувати до м. Ромна й зайняти його у випадку, якщо король Карл ХII виступить звідти для захисту Гадяча. Припущення Петра І підтвердилося.

Карл ХII, дізнавшись про наближення російської армії, виступив 16 грудня 1708 р. з Ромна для захисту Гадяча (укріпленого центру розташування своїх полків) та стягнув туди всі військові сили, намагаючись. Скориставшись виступом шведського короля з Ромна, генерал Аларт з підпорядкованим йому загоном, пересуваючись швидким маршем обхідними дорогами, поспішив виконати даний йому наказ і тоді ж, 18 грудня, безперешкодно зайняв Ромен, причому Мазепа, що знаходився там, встиг втекти з міста за 2 години до приходу російських військ, ледь уникнувши полону. Начальник гадяцького загону російської армії генерал-поручик Рен, отримавши повідомлення від розвідників про скупчення ворога під Гадячем і про взяття Ромна Алартом, відступив до Лебедина. Ромни з бойовими і хлібними запасами шведської армії залишилися в руках російської армії. На третю добу після прибуття в Гадяч, король Карл ХII, отримавши звістку про відступ російських військ й захоплення ними Ромна, вирішив повернути собі це місто зі своєю головною штаб-квартирою. Після бою під селом Горовенко на р. Потоніхе Карл ХII поспішив знову зайняти для зимування м. Ромен.

Малочисельний роменський гарнізон достойно захищав своє місто, довго опираючись шведам. На думку А.Є.Риндіна, укріплення Ромен на той час складалося з невеликої фортеці (або кронверку), обнесеного палісадами, земляним валом без больверку (тобто без пристосованих до ведення бою башт, які зазвичай прибудовувалися до стін міста або фортеці для захисту) і незначним ровом.

Бажаючи посилити свої укріплення, роменці, користуючись сильними морозами, обливали вали водою, внаслідок чого їм вдалося відбити два ворожих напади. Шведи знову атакували фортецю і підійнялися вже на вал, але обложені роменці настільки вдало скинули ворога з обмерзлих укріплень, що шведи (зазнавши значні втрати в цьому бою: близько 1200 убитих й до 200 поранених) відступили, не наважуючись відновити атаку. Ослаблений, маленький роменський гарнізон, при виснажених бойових і харчових запасах, не міг довго чинити опір переважаючим у багато разів силам шведів й 7 січня 1709 р. вимушений був здатися [Рындин А.Е. г. Ромны. Военно-исторический очерк, с. 33-37; Терещенко А. Статистическое описание г. Ромны, 1861, с. 1-24].

За свідченнями історичних джерел, триверхий Свято-Духовський мурований собор, був споруджений у так званому старовинному “грецькому” стилі у 1735 р. коштом поміщиці Маври Заборовської та освячений у 1737 р. митрополитом Київським і Галицьким Рафаїлом Заборовським. В довідковій літературі наводиться дві версії існування попередніх храмів на тому самому місті  (територія сучасної Базарної площі). За однією з них, новий храм побудований замість старої дерев’яної церкви, що знаходилася в 35 саж. від нового храму на захід та згоріла на поч. 18 ст. від удару блискавки. За іншою версією, – замість старої дерев’яної церкви в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці 17 ст., перенесеної у 1748 р., за указом духовної консисторії, до с. Процівки, замість згорілої там церкви в ім’я Св. Апостолів Петра і Павла. З північного боку від собору у 1735 р. почали будувати муровану дзвіницю за рахунок церковних доходів, наданих колишнім ктитором собору бунчуковим товаришем Андрієм Полетикою.

Спорудження дзвіниці завершено у 1780 р. сином його Андрієм (теж бунчуковим товаришем) та полковим писарем Петром Лук’яновичем [Бучневич В.Е. Справочно-адресная книга г. Ромен на 1886 г., с. 14; Терещенко А. Статистическое описание г. Ромны, составленное в 1859 г. // Журнал министерства внутренних дел. – 1861. – Кн. 6, с. 11].

До часу заснування намісництв Ромен територіально входив до складу Роменської сотні Лубенського полку, був сотенним містечком й управлявся, відносно до козаків, сотниками та їх старшиною, а міщани (“посполиті”) перебували у відомстві міської Ратуші, заснованої князем Ієремією Вишневецьким. Однак після 1738 р., коли у полки Лівобережної України були переселені грузинські князі (вахтангівці) та дворяни, жителі містечка (за винятком козаків) були надані у володіння грузинським князям (вахтангівцям) та дворянам на підставі іменного Указу імператриці Анни Іоанівни від 25 березня 1738 р., даного Сенату, про заснування з грузинських князів та дворян гусарської роти.

Указ передбачав відведення сіл та земель з відписних або інших казенних у вічне спадкове володіння тим, хто вступає на службу, за наступними пропорціями: князям надавалось по 30-ти дворів підданих та для виховання існуючих нині малолітніх дітей чоловічої статі на кожного по 5-ти, а дворянам – по 10-ти дворів [Полное собрание законов Российской Империи. Собрание 1-е. – Т. Х, с. 446-447; Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание, с. 570].

Серед різних сортів тютюну, який почали вирощувати на території Лівобережної України у 18 ст., особливо славився тютюн з плантацій Роменського повіту (села Житнє, Погреби). За розпорядженням російської імператриці Катерини ІІ 1762 р. для кращого збиту продукції у м. Ромні була заснована головна тютюнова контора. В той час все більш значного розмаху набувала ярмаркова торгівля. Великі ярмарки відбувалися в Ромні 4 рази на рік.

Головним з них був Іллінський, який вважався найбільшим на території всієї Лівобережної України. Приїжджали сюди купці російські та іноземні з шовковими, паперовими, гарусними, срібними, мідними, олов’яними, галантерейними та іншими товарами. На ярмарках місцеві купці й міщани торгували, переважно, промисловими товарами (у тому числі – тканинами, сількогосподарським знаряддям праці) тощо. Значний обсяг торгівлі приходився на тютюн [Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г., Ч. ІІІ, с. 334; Новый и полный географический словарь Российского государства. – Часть IV, 1788, с. 171].

Починаючи з 1742 р. роменські купці виступали з ініціативою щодо перенесення ярмарків на міський вигін з соборної площі, яка виявилась занадто тісною для них та вже не могла вмістити всіх приїжджих. Однак дозвіл на це було отримано лише у 1802 р. [Абрамов Я. Харьков и города Левобережной Украины // Живописная Россия. – Т. 5. – Ч. I, 1897, с. 330].

Як вже було зазначено вище, м. Ромен (починаючи з 1570-х рр.) як в епоху незалежності України, так і в періоди її васальної підпорядкованості Польщі (з часів короля Стефана Баторія) входив до складу сотенних міст миргородського полку. Після гетьмана Богдана Хмельницького (з 1654 р.) належав до Лубенського полку, до поділу Лівобережної України (1 лютого 1763 р.) на 20 повітів останнім гетьманом графом Розумовським. З того часу й після знищення гетьманства (10 листопада 1764 р.) до відкриття Чернігівського намісництва (19 січня 1782 р.)

Ромен значився повітовим малоросійським містом. При скасуванні полкового устрою (гетьманства) у 1763 р. в роменської сотні значилося: 1 місто (Ромен), 13 сіл та 158 хуторів [Рындин А.Е. г. Ромны. Военно-исторический очерк, с. 37].

Протягом першої половини 18 ст. власниками Ромна були поміщики Маркевичі, а роменський сотник був підпорядкований лубенському полковникові. У 1764 р. в місті проживало 4319 осіб; працював цегляний завод, 346 крамниць, 2 пивоварні, 5 солодовень [Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область, 1973, с. 485].

Культурна історія міста пов’язана з іменем видатного українського художника Г.А.Стеценка, який народився в Ромнах, у козацькій сім’ї. Він – автор розписів церков у садибах Розумовських у місті Почен («Покорщина»), в Києво-Печерській Лаврі, Козелецькому соборі. 1766 р., ставши значковим товаришем Лубенського полку, Стеценко повернувся до рідного міста, де створив свій шедевр, відомий нині під назвою «Роменська мадонна» [Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область, 1973, с. 486].

На схилах Покровської гори у 1770 р. коштом останнього Кошового Запорізького війська Петра Калнишевського і власника Давида Чорного було споруджено хрещату, п’ятидільну, п’ятиверху дерев’яну Покровську церкву. До сер. 20 ст. всередині церкви зберігався різьблений іконостас з дерева, чудовою обробки, критий золотом, у тому вигляді, в якому був виготовлений майстром Сисоєм Шалматовим на замовлення Калнишевського. 1907 р. Покровська церква була перенесена в Полтаву, де згоріла на початку 1940-х рр. На Полтавській вулиці (сучасна назва – вул. Соборна) у 1800 р. було завершено будівництво мурованої Вознесенської церкви, яка збереглася донині [Бучневич В.Е. Справочно-адресная книга г. Ромен на 1886 г., с. 14; Мусієнко П. Н. З далекого минулого // Мистецтво. – 1962. – № 1, с. 195-196; Терещенко А. Статистическое описание г. Ромны, составленное в 1859 г. // Журнал министерства внутренних дел. – 1861. – Кн. 6, с. 13-14; Цапенко М.П. Архитектура Левобережной Украины XVII-XVIII веков, с. 195-196].

Роменці брали участь у гайдамацькому русі. Воювали під проводом Максима Залізняка і Івана Гонти. В 1770-1780-х рр. населення Ромена підтримувало діяльність повстанського загону запорізького козака й народного месника Семена Гаркуші. У лютому 1784 р. Гаркуша і кілька його товаришів були схоплені в Ромні та заслані на каторгу.

1782 р. затверджено герб м. Ромен: в зеленому полі на двоступінчастому підвищенні золотий хрест [Городские поселения в Российской Империи. – Т. ІV, 1864, с. 189; Полное собрание законов Российской Империи. Собрание 1-е. – Т. ХХІ, СПб., 1830, с. 577].

За свідченням А.Шафонського м. Ромен станом на 1786 р. складалося з наступних частин: власно місто, оточене земляним валом (фортеця), з невеликою за розмірами цитаделлю (або укріпленим замком), розташовані на високому правому р. Сули; зі східного боку від фортеці на терасованих схилах долини ріки – окрема, обнесена земляним валом житлова частина, що мала назву “прогородок”; передмістя Замістя, що знаходилося на плато з північного та північно-західного боків від фортеці; передмістя Монастирище, розташоване з північного боку від Замістя; передмістя Коржівка – із західного боку від Замістя; передмістя Могилки – з південно-західного боку від фортеці та струмка Мухавця (між передмістями Коржівка та Западинці); передмістя Западинці – з південного боку від фортеці та струмка Мухавця [Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание, 1786 р., с. 567-569].

30 листопада 1796 р Ромен за сенатським указом при закритті Чернігівського намісництва був приписаний до заснованої Малоросійської губернії. 9 березня 1802 р. Малоросійську губернію було розділено на Чернігівську й Полтавську, при цьому Ромен був призначений повітовим містом Полтавської губернії. 5 грудня 1831 р. Ромни найменовано повітовим містом [Рындин А.Е. г. Ромны. Военно-исторический очерк, с. 38].

У Топографічному описі Малоросійської губернії 1798-1800 рр. Теж описується старовинне укріплення повітового міста Ромна. Укріплення складалося з земляного валу, що весь час осипався, та при ньому замку іррегулярної конфігурації з п’ятьма для виїзду з них брамами: Київською, Каленичевською, Лубенською, Пригородською та Монастирійською, будівлі яких не збереглися. Укріплення було оточене з усіх боків передмістями, розділеними на сім частин: перша – Коржівська, друга – Мостова, третя – Монастирище, четверта – Пригородок, п’ята – Покровська за Муховцем, шоста – Западинці, сьома – Могилки. Вулиць, що мали назву, було всього дев’ять: Коржівська, Вознесенська, Мостова, Костирівська, Монастирійська, Пригородська, Покровська, Западинська й Могильська. З внутрішнього боку валу знаходились: мурована соборна церква Зішестя Святого Духа, мурована соборна церква Успіння Пресвятої Богодориці з дзвіницею, дерев’яна церква Святого Чудотворця Миколая з дзвіницею; на передмісті: в Покровській частині – дерев’яна церква Покрова ПресвятоїБогодориці в Коржівській частині – мурована церква Вознесіння Господнього, дерев’яна церква в ім’я Святої великомучениці Варвари.

На передмісті поблизу валу в трьох дерев’яних корпусах казенних будівель знаходились: городничий, казначейство, повітовий й нижній земські суди, магістрат, міська дума, сироцький і словесний суди. З 484 будинків тільки 2 дворянських були мурованими, інші – дерев’яними. Населення міста складало 3644 особи. Завод поручика Коновалова за контрактом з міською думою виробляв кожного літа по 1600 пудів селітри з земляного міського валу. Селітру постачали на казенний пороховий завод, що знаходився у Глухівському повіті при річці Шостка [Описи Лівобережної України кінця ХVIII – початку ХІХ ст., 1997, с. 84- 85]. Міський вал активно розроблявся на селітру протягом 1790-х рр. [Павловский И.Ф. Статистические сведения о Полтавской губернии сто лет назад. Архивный материал, 1905, с. 26].

В зв’язку зі змінами в адміністративному устрої губерній, а саме, з розмежуванням утвореної 1796 р. Малоросійської губернії на дві – Полтавську та Чернігівську, було виконано «Атлас Малороссийской губернии» (1802 р.), до якого включено й фіксаційний план міста Ромни (див. ілюстративні матеріали) [Полтавщина: Енциклопедичний довідник, 1992, с. 677].

Завдання реконструкції міст, поставлені царським указом 1763 р., вимагали нових проектних планів. Ще 1782 р. Межова експедиція Сенату Російської Імперії призначила до губернських та повітових міст України землемірів, що мали розробляти плани згідно розроблених у Петербурзі санітарних і протипожежних норм. Проте ця робота розгорнулася лише з 1802 р., коли було створено губернську креслярню під керівництвом архітектора М.А.Амвросимова. Перший проектний план м. Ромни був затверджений 1803 р. [Полное собрание законов Российской Империи. Собрание 1-е. – Т. ХХVII. – № 20 708, с. 534].

За відомостями роменського магістрату станом на 1803 р., у місті організовано та зареєстровано наступні цехи ремісників: калачниківський, м’ясницький, ткачів, чоботарів, кравців, ковалів [Павловский И.Ф. Статистические сведения о Полтавской губернии сто лет назад. Архивный материал, 1905, с. 15-16]

Протягом кін. 17 – поч. 19 ст. на околицях Ромнів формувалися окремі поселення, які згодом увійшли у територію міста. Це перш за все, – село Засулля, яке виникло у середині 17 ст. на лівому березі р. Сули, село Процівка на лівому березі р. Ромен (кін. 17 ст.), село Лозова (сер. 17 ст.); хутори Лозовський (відомий з 1684 р.), Римарський та Римарщина (ІІ пол. 18 ст.), Войтенківський та Бардаковщина (18 ст.); хутір Павла Полуботка [Павловский И.Ф. Описание городов Полтавской губернии и их окрестностей 1810 года. Архивный материал, с. 66-68]

Наприкінці 18 ст. місцевим поміщиком В.А.Полетикою споруджений перший театр у Ромні, який проіснував до 1835 р. Того ж року купець І.С.Терновець збудував другий театр, що діяв до 1851 р. В тетрі ставилась вертепна драма, часто виступали приїжджі театральні трупи І.Штейна, Калиновського, кріпосна трупа Хорвата з Харківщини. У 1818, 1819 та 1829 рр. В роменському театрі виступав відомий російський актор М. С. Щепкін [Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область, 1973, с. 486].

У 1818 р. під час Іллінського ярмарку С.Г. Волконський розпочав у Ромні кампанію за викуп талановитого актора М. С. Щепкіна з кріпацької неволі. Одягнений у генеральську форму з усіма орденами й медалями, він – герой війни 1812 р., ходив з підписним листом у руках, і ніхто не смів йому відмовити [Ромни: Історико-краєзнавчий нарис, 1968, с. 27-28].

У 1834 р. на схилі Покровської гори навпроти Покровської церкви (1770 р.) було споруджено коштом поміщика Манжоса муровану однобанну Миколаївську церкву (з дзвіницею) в так званому “стилі римської базиліки”. Вона зайняла місце попередньої однойменної дерев’яної церкви [Терещенко А. Статистическое описание г. Ромны, составленное в 1859 г. // Журнал министерства внутренних дел. – 1861. – Кн. 6, с. 13].

У першій половині 19 ст. в Ромнах виникли чотири цегельні заводи, кахельний завод. 3 1800 р. діяла ткацька мануфактура, яка виробляла щороку понад 30 тис. аршинів тканини та 1500 хусток. 1830 р. – споруджено перший дерев’яний міст через р. Сулу. У 1835 р. іноземцем Іваном Ріхтером було засновано один з перших в Україні механічних машинобудівних заводів, на якому виробляли молотарки, віялки, соломорізки, крупорушки, плуги та борони. На заводі була обладнана майстерня, де виготовлялися вози, карети й брички [Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г., ч. ІІІ, с. 330; Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область, 1973, с. 486].

1843 р. затверджено новий (відкоригований) проектний план міста Ромни (див. ілюстративні матеріали) [Терещенко А. Статистическое описание г. Ромны, составленное в 1859 г. // Журнал министерства внутренних дел. – 1861. – Кн. 6, с. 4].

У середині 19 ст. Іллінський ярмарок здобув широку популярність не тільки у Лівобережній Україні й Росії, але й у деяких європейських країнах. За даними міської поліції, на довготривалий термін на згаданий ярмарок приїжджало більше ніж 120 тис. осіб, що були розквартировані безпосередньо у Ромні.

Середня кількість найманих візників та чумаків, які мали письмові “види” (дозволи), у 1846 р. становила близько 22 тис. на день. Об’єктами оптової торгівлі на ярмарках були паперові, полотняні, шовкові, вовняні вироби, сукні російських фабрик, хутро, галантерея, шкіряні й залізні товари, різного роду бакалійні товари, аптекарські спеції, вовна іспанська, шкіри, овчини, прядиво, льон, селітра, цукор, вироблений заводами Харківської, Київської та Подільської губерній. З Дону та Криму великими партіями доставлялися виноградні вина, риба й сіль.

Особливий прибуток приносила торгівля тютюном різних сортів, який вирощувався на Роменщині. Предметами торгівлі у роздріб слугували: полотно, прядиво, льон, мед, віск, сало, масло коров’яче й конопляне, сирі шкіри (кінські, рогатої худоби, овечі, заячі, вовчі, лисячі, видр, норок, білячі), пір’я, пух, щетина, дошки, дрань та різноманітні селянські вироби. Коні, рогата худоба, вівці, різного роду хліб також були предметами як оптової, так і роздрібної торгівлі. Племінних овець приганяли сюди із Саксонії і Сілезії. Коні заводські й з табунів у великій кількості купувалися тут для потреби військ, а також торговцями для розпродажу в інших місцях. Для випробування якості коней під час Іллінського ярмарку існували: рисистий біг для запряжних, скачки – для верхових і перевезення вантажів для ломових. Іноземні купці закуповували в Ромні шпанську шерсть, хутра і коней. Купці західного краю, польські, молдавські, новоросійського краю, кримські, грузинські й астраханські займалися придбанням прядива, полотна, хутра, сукна, паперових та полотняних виробів російських фабрик. Шкіри, овчини та овечі шкіри закуповувалися для великоросійських шкіряних і клейових заводів. Виноградні вина, хутра, залізо, вироби з металів та тютюн відправляли до Риги, Москви, Новоросійського краю, в західні губернії. За офіційними даними, загальний торговий оборот Іллінського ярмарку складав у 1844 р. більше ніж 9 млн. рублів, у 1845 р. – близько 5 млн. рублів, у 1846 р. більше ніж 8 млн. рублів сріблом. Упродовж ярмарку бували відкриті 26 трактирів, 60 питних будинків, для публічних видовищ – 2 театри й 4 атракціони (каруселі), відбувалися вистави цирку, для зібрання дворянства та купецтва слугував контрактовий будинок [Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г. – Ч. ІІІ, с. 246-248].

Під час подорожі по Україні у складі Київської археологічної комісії 1845 р. в Ромнах на Іллінському ярмарку побував Т. Г. Шевченко. Він був вражений грою видатного українського актора К.Т.Соленика у складі однієї з кріпосних театральних труп, про залишив запис у своєму щоденнику [Ромни: Історико-краєзнавчий нарис, 1968, с. 28; Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область, 1973, с. 486].

З роменськими ярмарками пов’язано перебування в містечку всесвітньовідомого композитора М.І Глинки, художника Л. Жемчужникова, українського талановитого кобзаря Остапа Вересая, українського історика Олександра Лазаревського, письменника Василя Капніста та багатьох інших діячів науки, літератури, мистецтва, державних і громадських діячів.

1852 р. з метою економічної підтримки губернського міста Полтави за клопотанням генерал-губернатора С.О.Кокошкіна Іллінський ярмарок з Ромнів було переведено до Полтави [Бучневич В.Е. Справочно-адресная книга г. Ромен на 1886 г., с. 15-16].

Мандрівники неодноразово відмічали візуальну привабливість вигляду міста Ромни з великої кількістю садів та соборною церквою на високому пагорбі, особливо – при спостереженні з протилежного берега р. Сули, де було розташоване приміське село Засулля [Бучневич В.Е. Справочно-адресная книга г. Ромен на 1886 г., с. 13].

За статистичними даними на 1859 р. у Ромнах проживало 5533 мешканця, а у 1861 р. – вже 5642 особи. На початку 1860-х рр. Ромнам належали 584 га землі.

В місті діяли 2 кахляні та 5 цегляних заводів, механічне виробництво для виготовлення землеробських знарядь, машин і механізмів [Список населенных мест Российской империи по сведениям 1859 года, с. 3; Экономическое состояние городских поселений Европейской России в 1861-1862 гг., с. 42, 44].

У сер. 19 ст. (відповідно до плану, затвердженого 1843 р.) було прокладено нові прямолінійні вулиці. Ширина вулиць з благоустроєм (тобто, мощених) дорівнювала 31, 20 і 10 сажень (в залежності від значення вулиці), немощених провулків – від 10 до 3 та від 3 до 1 сажні. Загалом вулиць у місті налічувалось 22, провулків 54, площ 4 (Гостинодвірська, кінно-ярмаркова, Соборна або базарна та тюремна), всі немощені. Гостинодвірська площа була оточена з усіх боків широкими бульварами, вздовж яких посаджено по 2 ряди дерев. До значних вулиць з благоустроєм належали: Полтавська, Коржівська, Московська, Велика Монастирська, Велика Роменська та Аптекарська. За підрахунками 1859 р., в місті налічувалось 677 дерев’яних будівель та 19 мурованих [Терещенко А. Статистическое описание г. Ромны, составленное в 1859 г. // Журнал министерства внутренних дел. – 1861. – Кн. 6, с. 5-6, 10, 11].

Спустошлива пожежа, яка трапилася 1862 р. й знищила майже усі дерев’яні будівлі міста, не змогла загальмувати містобудівний розвиток Ромнів. Після цієї події забудову в центрі здійснювали переважно мурованими будівлями уздовж червоних ліній вулиць. Була перебудована Гостинодвірська площа. Замість дерев’яних лавок по периметру площі 1864 р. з’явилися цегляні корпуси торгових рядів з широкими дверними та віконними отворами [Дейнека А.И. Памятники архитектуры Сумщины, 1989, с. 149; Курилов И. Роменская старина, 1898, с. 80].  

Важливим фактором, що позитивно позначився на розвитку торгівлі та промисловості міста було влаштування Ландваро-Роменської залізниці (1874 р.), перейменованої згодом на Лібаво-Роменську, та Роменсько-Кременчуцької залізниці (1888 р.), для чого споруджено міст через р. Сулу [Бучневич В.Е. Справочно-адресная книга г. Ромен на 1886 г., с. 16; Курилов И. Роменская старина, 1898, с. 191; Ромни: Історико-краєзнавчий нарис, 1968, с. 35]. Таким чином, залізниця приєднувала м. Ромни до системи прямих стратегічних та торгових шляхів між Чорним й Балтійським морями. Це призвело до значного промислового розвитку: від махорочної фабрики «І.Римаренко і сини» 1879 р., ливарно-механічного заводу інженера Новицького 1886 р., виготовлення землеробських машин А.І.Кролика 1887 р., мукомельного виробництва Мостославських 1888 р. до механізованого тютюнового виробництва В.Є.Вахрамєєва 1892 р. [Ромни: Історико-краєзнавчий нарис, 1968, с. 35; Фабрично-заводская промышленность России,1897, с. 370-371, 844-845, 850-851; Рындин А.Е. г. Ромны. Военно-исторический очерк, с. 39].

Станом на середину 1880-х рр. площа міської забудови складала до 650 га. 18 вулиць міста вже мали свої назви: Московська, Полтавська, Покровська, Миколаївська, Духовська, Аптекарська, Велика Монастирська, Мала Монастирська, або Мазаракінська, Мала-Роменська, або Сагуновська, Велика-Роменська, Казанська, або Вірменська, Терновцівська, Коржівська, Западинська, Глинська, Вознесенська, Новопроложенная, Малая-Московська. Майданів було 4: Соборний, Гостинодворський, Сінний, Кінний. Жителів в місті налічувалось 12 312 осіб [Бучневич В.Е. Справочно-адресная книга г. Ромен на 1886 г., с. 13-14].

Незважаючи на переведення 1852 р. Іллінського ярмарку до Полтави, сумарний оборот інших роменських ярмарків (Вознесенського, Масляного, Михайлівського, Олександрівського) доходив у 1890-х рр. до 30 мільйонів рублів на рік [Абрамов Я. Харьков и города Левобережной Украины // Живописная Россия. – Т.5. – Ч. I, 1897, с. 330; Бучневич В.Е. Справочно-адресная книга г. Ромен на 1886 г., с. 16]. На той період Ромни був значним населеним пунктом як в освітньому та торговому, так й у військово-адміністративному відношенні. У ньому функціонували: реальне училище, жіноча гімназія, духовне окружне училище і міське училище; відділення державного банку, міський громадський банк і товариство взаємного кредиту роменського повітового земства; квартирував штаб 9-ї кавалерійської дивізії і 25-й драгунський полк. Якщо у 1892 р. в Ромнах проживало до 20000 мешканців, то за переписом 1897 р. кількість населення складала вже 22540 осіб. Найкрупнішими підприємствами міста були 2 махорочні фабрики. В місті налічувалося 8 православних церков, синагога, 2 середніх учбових заклади (жіноча гімназія та реальне училище), духовне училище, декілька міських шкіл, 4 відділення різних банків, 2 друкарні тощо [Большая энциклопедия. Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания, т. 16, 1904, с. 425; Россия. Полное географическое описание, Т. 7, 1903, с. 430; Рындин А.Е. г. Ромны. Военно-исторический очерк, с. 39].

1900 р. в Ромнах засновано метеорологічну станцію.

На початку 20 ст. поряд з дерев’яною Покровською церквою спорудили однойменну муровану в неоруському стилі. Тож пам’ятка будівничої діяльності П. Калнишевського підлягала знесенню, згідно з тогочасною традицією.

Дерев’яну Покровську церкву досліджували 1902 р. М.О.Макаренко, 1905 р. – Л.Падалка. Завдяки публікації М.О. Макаренка в журналі «Искусство и художественная промышленность» Покровська церква, як видатна пам’ятка архітектури доби українського відродження, стала широко відомою, й Імператорська археологічна комісія прийняла рішення про необхідність збереження пам’ятки. Справу підтримали Полтавський церковно-археологічний комітет, єпархіальний церковний музей та полтавський архієпископ Іоан. Завдяки сприянню останнього було вирішено перенести церкву до Полтави. 1907 р. її повторно дослідив М.О. Макаренко, а відомий архітектор-реставратор П. Покришкін виконав точні архітектурно-археологічні обміри. 1907 р. споруда була промаркірована під керівництвом полтавського єпархіального архітектора С. Носова та К.Мощенка. Дубовий зруб був розібраний на бруси, їх перевезено до Полтави і храм складено у своєму автентичному вигляді на території архієрейської резиденції, де й використовувалася як діюча церква. Це був перший в Україні приклад наукової музеєфікації пам’ятки народної дерев’яної архітектури [Вечерський В.В. Спадщина містобудування України, 2003, с. 335].

У 1907 р. побудовано земську повітову лікарню, відкрито амбулаторію і дві приймальні палати для залізничників, але медичну допомогу тут надавав тільки один лікар. 1910 р. в місті почали працювати телефонна й електрична станції.

У місті у 1-й пол. 1910-х рр. було декілька невеликих промислових підприємств. На чавунно-ливарному, ректифікаційному заводах, трьох заводах газованої і фруктової води, тютюновій фабриці, друкарні та восьми млинах були парові двигуни. В місті налічувалось 618 ремісників. У Ромнах та на околицях торгували 334 крамниці, було кілька контор, які вели оптову торгівлю. В місті проживало майже 16 тис. чол. 1916 р. розпочало свою роботу механічне підприємство з виготовлення соломорізок, виробів з чавуну, а також – ремонту сільськогосподарського інвентарю. У 1920-і – 1930-ті рр. підприємство випускало сільськогосподарські машини, інкубатори, фабрики-кухні, а з 1936 р. завод почав виробляти паперорізальні машини. Зараз це – відкрите акціонерне товариство “Роменський завод “Поліграфмаш” (вул. Залізнична, 143). Основна продукція підприємства: паперорізальні машини, стрічко-пиляльні верстати, культиватори [В путешествие по Сумщине, 1978, с. 135-136].

Події першої світової та громадянської воєн закінчились на Роменщині встановленням у грудні 1919 р. більшовицької влади.

27 жовтня 1918 р. в Ромнах відкрито перший в Україні та в світі монументальний пам’ятник Т.Г. Шевченку роботи уродженця роменських околиць – скульптора (а пізніше – ще й відомого кінорежисера) І.П. Кавалерідзе. Також за його проектом у 1921 р. в місті встановлено монумент на честь героїв революції «Закутий Прометей і розкутий робітник».

1919 р. з ініціативи І. П. Кавалерідзе, місцевого уродженця мистецтвознавця, археолога М. О. Макаренка та краєзнавця (пізніше – першого директора музею) М. М. Семенчика засновано Роменський краєзнавчий музей. 28 листопада 1920 р. музей вперше відчинив свої двері. У 1901, 1906 та 1924 рр. археолог М. О. Макаренко досліджував на тогочасній околиці міста городище Монастирище, відкривши й описавши роменську археологічну культуру. У 1920-ті рр. в місті почало працювати окреме будівельне підприємство.

Протягом двох передвоєнних десятиліть відбувався розвиток промислових підприємств на базі виробництв, заснованих у дореволюційний період; проводилися роботи з благоустрою міста. Житлове будівництво було обмежене спорудженням переважно 1-2-поверхових будинків для робітників (зокрема, по вул. Горького, Калнишевського, Коржівській, деякі з яких збереглися до наших днів).

1923 р. Ромни стали районним центром. У 1924 р. за ініціативою комітету по боротьбі з безробіттям при Роменському окружному виконкомі створено невелике підприємство «Панчохотканина», яке у 1937 р. перетворилося на текстильно-галантерейну фабрику, яка виробляла плетені й ленто-ткацькі вироби.

У передвоєнні роки вона була найпотужнішою тектильно-галантерейною фабрикою на Україні. 1932 р. поблизу Ромнів при дослідженні гори Золотухи вперше на Лівобережжі Дніпра було виявлено родовище нафти, промисловий видобуток якої розпочато у 1936 р., що сприяло економічному розвитку міста.

У часи другої світової війні 10 вересня 1941 р. місто було захоплене німецькою танковою групою генерала Гудеріана. За період дворічної окупації Ромнів та під час бойових дій було зруйновано та спалено майже всі підприємства. 16 вересня 1943 р. м. Ромен було звільнено воїнами 163-ї Роменсько-Київської та 167-ї Сумсько-Київської стрілецьких дивізій.

Після закінчення війни місто відбудовувалося, зростало кількісно, розширювало свої межі; пожвавлювалось його економічне й культурне життя. У 2-й пол. 1940-х – 1950-ті рр. відновлювався житловий фонд та промислові підприємства, пошкоджені під час окупації міста. На початку 1950-х рр. територію міста було розширено у західному та південному напрямках. Зокрема, в районі Новолозовки (у західному напрямку від вул. Першотравневої) споруджувалися індивідуальні житлові будинки переважно садибного типу за типовими проектами.

З 1962 р. Ромни – місто обласного підпорядкування У 1960-ті рр. Найближчі села (Засулля, Лозова, Лучки та Процівка) увійшли до меж міста.

У 1971-1975 рр. було реконструйовано роменську текстильно-галантерейну фабрику; у 1974 р. – введено в експлуатацію її головний корпус. На даний час основне призначення ПАТ «Роменська гардинно-тюлева фабрика» (вул. Коржівська, 100) – виготовлення текстильних виробів. У 1975 р. було завершено спорудження Роменського заводу замінників цільного молока, оснащеного високовиробничим обладнанням.

До нашого часу в місті збереглися визначні архітектурні ансамблі та пам’ятки: Святодухівський собор та Вознесенська церква, будівлі колишнього реального училища та духовного училища, жіночої гімназії, міської думи, земської лікарні. На території міста виявлені численні археологічні пам’ятки.

1982 р. в місті встановлено монумент Матері-героїні О.А.Деревській, яка всиновила й виховала 48 дітей-сиріт.

У місті діє один з найбагатших й найстаріших в області та країні Роменський краєзнавчий музей, заснований у 1919 р. Тут працювали доктор географічних наук В.П.Гричук, кандидат сільськогосподарських наук Л.О.Овсієнко, письменники В.Д.Платов, П.Ю.Ключина, Д.І.Кулиняк. У 2008 р.

Роменський краєзнавчий музей ввійшов до складу Державного історико- культурного заповідника «Посулля». Серед експонатів музею: справжній чумацький віз, унікальне видання Литовського статуту 1588 р., Євангеліє Петра Калнишевського, цехові прапори, картина видатного українського художника 18 ст. Г.А.Стеценка «Роменська мадонна» та інші раритети й шедеври. У музеї представлено експозиції, які знайомлять відвідувачів з природою, етнографією, археологією, історичним минулим та мистецьким надбанням Посульського краю.

У різні часи існування музею його експозицію складали розділи: «З археологічного минулого нашого краю», «Роменщина – козацький край», «Природа Роменщини», «Іллінський ярмарок в Ромні», «Роменщина в полум’ї війні», «Роменському нафто- та газопромислу-70», «Із історії реального училища», «Духовні обереги краю», «Роменщина мистецька». Окрасою музею є археологічна колекція. На виставці представлені палеонтологічні знахідки, знаряддя праці кам’яного віку, речі зі скіфських курганів: знаряддя праці, зброя, рештки глиняного посуду. Давньогрецькі амфори свідчать про торгові зв’язки скіфів з грецькими містами – колоніями Причорномор’я. Козацька доба на Роменщині представлена унікальними документами, предметами нумізматики, зброєю 17 – 18 ст. Становлять інтерес замок з ключем від брами Роменської фортеці, парсуна Богдана Хмельницького, картина 18 ст. «Переговори Богдана Хмельницького з польськими послами під Замостям у 1648 р.». Цікавою є постійнодіюча виставка “Велич духу, присвячена перебуванню Т.Г.Шевченка на Роменщині, на якій представлені: торбан, який належав великому поету, рідкісні видання Кобзаря, картини художників Т.Сафонова “Думи мої думи, І.Їжакевича “Катерина”, М.Кизенка “Шевченко на Іллінському ярмарку, меморіальні речі скульптора й драматурга І.П.Кавалерідзе – автора першого монументального пам’ятника Т.Г. Шевченку. В музеї представлено експозицію, присвячену визначним людям Роменщини, які внесли значний вклад у розвиток вітчизняної науки і культури. В картинній галереї музею широко експонуються твори М.Волошенка, В.Коровчинського, сучасних місцевих художників Н.Кізенка, І.Цюпки та інших.

Великий внесок внесли роменчани в українську та світову науку. Це зокрема видатний фізик А.Ф.Йоффе, відомий хімік В.Коршак, геолог і палеонтолог О.О.Борисяк, видатний фізик в галузі механіки С.П.Тимошенко, заслужений діяч науки І.Г.Савченко, терапевт Макс Губергріц, фізіолог Василь Чаговець та багато інших. Пишаються роменці своїми відомими земляками – діячами літератури й мистецтва. Це видатний мовознавець О.О.Потебня і його брат – відомий революціонер А.О.Потебня, Шкурата Степана Йосиповича (1885- 1973), українського актора, народного артиста УРСР, заслуженого артиста РСФСР С.Й.Шкурат, заслужений діяч мистецтв України С.Й.Маркус, письменники Б.Антоненко-Давидович, Д.Білоус, Г.Нудьга та інші. В місті працювали останні роки свого життя відомий український байкар П.Ключина, краєзнавець і громадський діяч Ф.Сахно.